Ті, хто це вже зробив

Олексій Федченко

Олексій Федченко

голова центру взаємодопомоги

Насолода – бачити, як життя людей змінюється, як змінюється життя міст, коли туди приходять місіонери – Божі посланці.

Олексій Федченко – Божий служитель, голова Центру взаємодопомоги «Спасемо Україну» та просто волонтер. Почав своє служіння на сході країни з евакуації дитбудинку зі Славянська. Цим подвигом він не обмежився, разом з командою волонтерів вивозив будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, а згодом і всіх підряд – понад 55 тисяч людей з зони АТО. Далі займався поверненням людей і відбудовою пошкоджених міст, збором гуманітарної допомоги. Так сформувалася велика команда волонтерів, які вирішили присвятити своє життя спасінню інших під гаслом «Спасемо Україну».

Олексію, яке основне завдання повстає перед місіонерами, які працюють на сході країни?

На сьогоднішній день кожний місіонерський центр – це своя історія відповідальності за те місто, в якому вони працюють. Сьогодні люди як ніколи потребують правди та істини. Наші місіонери стоять на передовій найбільших викликів, які виникли у суспільстві. Вони доносять людям істину. Вони вчать людей дивитися на те, що навколо них, через призму Слова Божого, щоб заохотити робити добро.

Згадайте, будь ласка, конкретні події, які були рятівними в житті людей, до яких прийшли місіонери і з любов’ю щось подарували?

Про це можна розказувати дуже багато, кожний день – це нова вражаюча історія. Мар’янка – це місто, яке і сьогодні під обстрілами. Декілька днів назад я розмовляв з військовими. Вони сказали, що тієї ночі було 142 залпи з гармат 125-го колібру! Можете уявити? П’ять розбитих будинків… У свій час Мар’янка славилася тим, що пекла дуже гарний запашний хліб. Прийшла війна, хліб перестали пекти і життя у місті погасло. І коли наші місіонери залучили кошти, відкрили пекарню і запустили перший хліб, то люди плакали й казали: «У нас у місті запахло життям». Також ми поставили очисні системи і почали давати чисту воду. Це – те, що міняє. Міняє атмосферу в містах, селах. Це щастя бачити і торкатися цього всього.

Чи підтримують ваше служіння місцева влада та населення прифронтових зон?

Так, наші місіонери якось прийшли до мера і запропонували зробити день служіння: поприбирати в місті, позбирати уламки від розвалених будинків, щоб в центрі міста не було пам’яток війни та розрухи. Мер погодився. Пройшов майже тиждень, волонтери прийшли до нього знов, питають: «Ну що, будемо робити день служіння?». Він каже: «Так, так, я звертався до людей, багато кого запрошував і згодилося 3 людини». Місіонери також запрошували і до них записалося 17 людей. Врешті-решт відбувся день служіння, люди вийшли на вулиці міста. Прийшло не два десятки людей, а набагато більше. Люди працювали і навели своїми руками лад, отримали від цього задоволення, і в місті відродилося життя. Коли ми прибираємо, наводимо чистоту, ремонтуємо дахи, вставляємо вікна – все це свідчить про відновлення життя.

Що б ви хотіли сказати наостанок?

Я дякую Богові, що з великої Його милості разом із молодими та старшими людьми-місіонерами я можу торкатись цієї насолоди. Насолоди – бачити, як життя людей змінюється, як змінюється життя міст, коли туди приходять місіонери – Божі посланці.

Михайло Паночко

Михайло Паночко

старший єпископ Церкви християн віри євангельської України

Хтось сказав, що першим місіонером у світі був Ісус Христос. Бог мав Одного Сина і послав Його у цей світ місіонером.

Ми віримо, що Господь перед Своїм вознесінням сказав учням «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» (Від Марка 16:15) Хто відгукнеться на цей поклик у своєму серці? Без свідчення, без проповіді, як увірують люди? Без звіщення Божого Слова, як зрозуміють? Церква має зрозуміти і стояти на твердій основі. Вона не повинна замикатися в собі та леліяти свої традиції. Місія церкви: «Ідіть». Роль солі – не лежати в мішку чи в сільничці, а бути в середовищі і впливати на нього. Світло для того, щоб світити не собі, а там, де темно.

Церква Христова має донести ідеї спасіння, вічного життя, прощення і примирення з Богом. Це мають нести люди, післанні церквою, яких ми називаємо місіонерами. Їх завдання – донести людям правду, світло, добірне зерно. Сьогодні людські серця настільки засіваються всіляким чорним зерном, що страшно подумати, яким буде врожай. Коли ж посіяти розумне, добре і вічне, то буде добрий врожай. Тому церква Христова посилає своїх місіонерів туди, де люди в темряві, щоб вони показали світло, показали їм дорогу правди, сказали, що Бог любить їх, що є вихід з будь-якої ситуації, що вони можуть жити справжнім, щасливим, радісним і благословенним життям.

Роль місіонера показати не себе, не свої здобутки і навіть не церкву, а Спасителя, Який помер за всіх людей і хоче їх обійняти, простити і врятувати. Так каже Боже Слово і ми на цьому стоїмо.

Аля Руденька

Аля Руденька

місіонер у м. Світлодарськ

Господь, я дякую Тобі за те, що одного разу Ти обрав мене і я тут.
І неважливо, що навколо розриваються міни і снаряди.
Я знаю, що якщо Ти поруч, то Ти збережеш…

Аля – юна дівчина з Тернопільської області, яка залишила свій дім, роботу, рідних та друзів, щоб поїхати на схід України. Рідко зустрінеш таких відчайдушних та посвячених у її віці. Серйозну розмову часом перебиває дзвінкий сміх дівчини. Вона щаслива, адже отримує неймовірну радість від перебування у центрі Божої волі. Бажаючи служити іншим, вона вступила до місіонерської школи, щоб навчитися нести Вість Євангелія тим, хто живе у Світлодарську.

Чи знають твої батьки, де ти зараз?

Мої батьки знають, де я. Вони благословили мене та моляться за мене кожен день! Місіонером я хотіла бути завжди. Служити на сході мені запропонувала сестра. Я знала, що буду тут, але не думала, що так швидко! Починалася місіонерська школа, я зібрала речі і поїхала.

Чому вас вчили у цій школі і чи ти дійсно була готова до всього, коли приїхала сюди?
Мабуть, до смерті не можна звикнути і бути готовим, чи не так?

Звісно, що до смерті звикнути не можна. Іноді ми бачимо покалічені життя людей… Особливо болісно, коли чуємо, що ці каліцтва були отримані в результаті війни. В школі нам казали, що може бути всяке, тому нас вчили евакуйовуватися, тікати в бомбосховища, надавати першу медичну допомогу. Але для мене найстрашніше було, коли на дитяче служіння прийшла дівчинка і запитала: «Хто такий Ісус Христос?» Я зрозуміла, що дитина взагалі нічого не чула про Бога. Це найстрашніше: коли люди, які живуть поруч, просто не чули про Бога.

Як ти думаєш, що потрібно говорити молодим людям, щоб вони теж приєднались до місіонерства на сході країни?

Я знаю, що кожна людина має приймати рішення сама. Тут не дуже безпечно і це має бути свідоме і виважене рішення. Я знаю, що коли Господь кличе, всі слова стають зайвими. Можливо, є якісь невеличкі бар’єри, знайте, що вони не варті того, щоб на них зважати. Якщо Господь кличе – треба їхати і робити, тому що у Божій волі – найкраще.

Чи помітила ти зміни в людях за час своєї праці?

Ми привозимо гуманітарну допомогу і якщо раніше люди брали лише собі, то тепер люди приходять і кажуть: «Там є бабуся, їй дуже треба, вона не отримує пенсію, їй потрібна допомога…» Є такі люди, які діляться з сусідами. Я бачу, що люди змінюються. Вони починають турбуватися про інших. Власним прикладом і побудовою стосунків можна змінити людину, але тільки якщо Господь даватиме сили, адже це буває досить непросто.

Алю, як ти думаєш, що може об’єднати нашу націю?

Найкраще об’єднує Божа любовь і хороше ставленная один до одного. Господь говорить, щоб ми любили один одного, приймали усіх такими, якими ми є. Я із Західної України і нам там здається, що у війні винні люди, які живуть тут, на сході. А вони звинувачують нас. Я хочу, щоб ми всі зрозуміли, що потрібно відкидати такі думки і бачити в інших – українців і, насамперед, Людей.

Стоячи в одному живому ланцюгу, ми спільними зусиллями не даємо зупинитися серцю Донбаса.
Зробивши свій посильний внесок, Ви стаєте частиною спільноти шляхетних.