Місіонерський центр м. Світлодарськ

Господь, я дякую Тобі за те, що одного разу Ти обрав мене і я тут. І неважливо, що навколо розриваються міни і снаряди. Я знаю, що якщо Ти поруч, то Ти збережеш…, — з цієї молитви починає кожен свій день Аля Руденька зі Світлодарську

misionerskiy_ruh_1920x1200_35

Аля – юна дівчина з Тернопільської області, яка залишила свій дім, роботу, рідних та друзів, щоб поїхати на схід України. Рідко зустрінеш таких відчайдушних та посвячених у її віці. Серйозну розмову часом перебиває дзвінкий сміх дівчини. Вона щаслива, адже отримує неймовірну радість від перебування у центрі Божої волі. Бажаючи служити іншим, вона вступила до місіонерської школи, щоб навчитися нести Вість Євангелія тим, хто живе у Світлодарську.

Почнемо з простого питання: чи знають твої батьки, де ти зараз?

Мої батьки знають, де я. Вони благословили мене та моляться за мене кожен день! І знають, що все буде добре!

Чи був твій вибір дивним, незрозумілим для них? Все ж таки, ти народилася не тут.

В кінці минулого літа в моєї двоюрідної сестри помер чоловік. Його вбило струмом, при чому на дворі власного будинку. Тому питання безпеки не було для мене перешкодою. Мої батьки – дуже віруючі люди і вони розуміють, що це потрібно.

misionerskiy_ruh_1920x1200_36

Коли ти зробила перший крок на цій землі і зрозуміла, що тут поруч смерть і війна, чи не було тобі страшно? І чи часто ти думала про смерть перші дні чи перші хвилини?

Я довіряю Богові. І знаю, що якщо Господь вирішив, що мені треба жити далі, то Він збереже моє життя, навіть серед розвалин будинку. А якщо вирішить, що потрібно помирати, то можна померти і в Києві, і в Тернопільскій області.

Що стало останньою крапелькою на користь позитивного рішення, що ти будеш місіонером і поїдеш будь-куди, навіть у гарячу точку планети?

Місіонером я хотіла бути завжди. Служити на Сході мені запропонувала сестра. Я знала, що я буду тут, але не думала, що так швидко! Починалася місіонерська школа, я зібрала речі і поїхала.

Чому вас вчили у цій школі і чи ти дійсно була готова до всього, коли приїхала сюди? Мабуть, до смерті не можна звикнути і бути готовим. Але віра невелює страх перед смертю, чи це так?

Звісно, що до смерті звикнути не можна. Іноді ми бачимо покалічені життя людей і покалічені долі… до цього звикнути не можна. Особливо болісно, коли ти чуєш, що ці каліцтва були отримані в результаті війни.
В школі нам казали, що може бути всяке, тому на практиці вчили евакуйовуватися, тікати в бомбосховища, надавати першу медичну допомогу. Але для мене найстрашніше було коли на дитяче служіння прийшла дівчинка і запитала мене: «Хто такий Ісус Христос?». Я зрозуміла, що дитина взагалі нічого не чула про Бога. Це найстрашніше, коли люди, які живуть поруч, просто не чули про Бога. Не те, що вони відмовилися чи не звертали увагу, вони просто не чули про Нього!

misionerskiy_ruh_1920x1200_37

Як ти думаєш, що потрібно говорити молодим людям, щоб вони теж приєднались до місіонерства на сході країни? Безумовно, тут не вистачає рук та гарячих сердець…

Я знаю, що в будь-якому випадку кожна людина має приймати рішення сама. Тут не дуже безпечно і це має бути свідоме і виважене рішення. Я знаю, що коли кличе Господь, всі слова стають зайвими. Можливо, є якісь невеличкі бар’єри, знайте, що вони не варті того, щоб на них зважати. Якщо Господь кличе – треба брати, їхати і робити, тому що у Божій волі – найкраще.

А яке ти отримала слово, коли їхала сюди? Яке слово з Біблії від вчителя, або від наставника чи від пастора? Хто це був, і які слова тобі в дорогу сказав?

Насправді, це був мій тато. Він в мене дуже мудрий. Ми говорили з батьком і я сказала йому: «Тато, ну ти ж розумієш, що звичайне життя не для мене. Тому що десь з першого курсу я почала молитися: “Господь, якщо моє життя це робота, дім, церква раз в тиждень, я не хочу такого життя! Я знаю, що має бути щось більше і я знаю, що Ти можеш дати це більше”». І тато відкрив Біблію і прочитав вірш з книги Даниїла: «А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків» (Дан.12:3). Я знаю, що Господь хоче, щоб ми говорили людям про Нього, про Його любов, щоб життя змінювалося тут.

Що стало найбільшим надабанням для тебе і команди, яка тут працює, за час вашого служіння?

Для мене найбільше надбання – це діти, які ходять до нас у дитячий клуб. Коли я чую про їхню віру, про те, як вони моляться, про те, які слова говорять Богові, про те, як змінюється їхнє життя, поведінка, як вони поводять себе у школі. Це дуже важливо для мене, тому що я бачу, що над їхніми серцями працює Господь. Я знаю, що в Світлодарську є майбутнє, поки Господь змінює їх.

Яким способом ви впливаєте на людей? Постом і молитвою?

Піст, молитва, а також спілкування кожного дня. Діти розповідають мені, які в них були спокуси, що вони подолали, що не змогли, що хорошого зробили, а що поганого. Потрібно просто будувати стосунки з людьми і вони тобі довірятимуть. Вони почнуть слухати тебе, а твоє завдання говорити їм Слово Боже.

Чи можеш ти зараз усвідомити той факт, що ви змінюєте ментальність Донбасу, і Світлодарська зокрема? Мені здається, що це складно, але що думаєш ти, з позиції віруючої людини?

Я розумію, що за один день це змінити неможливо! Для цього потрібні роки праці. Я вірю, що це можна зробити лише з допомогою Бога. Самі ми нічого не зможемо, тільки Господь може змінити цю ментальність і навчити людей помічати те, що відбувається навколо них.

Чи помітила ти зміни в людях за час своєї праці?

Ми привозимо гуманітарну допомогу і якщо раніше люди брали лише собі, то тепер люди приходять і кажуть: «Там є бабуся, їй дуже треба, вона не отримує пенсію, їй потрібна допомога…» Є такі люди, які беруть пакети і діляться з сусідами. Я бачу, що люди змінюються. Вони починають турбуватися про інших. Я знаю, що своїм власним прикладом, як ти живеш тут кожен день, ти показуєш і допомагаєш зрозуміти ближнім, що можна жити по-іншому. Власним прикладом і побудовою стосунків можна змінити людину, але тільки якщо Господь даватиме сили, адже це буває досить непросто.

Чи завжди вдається переконати людей у ваших добрих намірах? Чи є складнощі у побудові стосунків з людьми, які живуть біля лінії вогню?

Якось з товаришем ми виходили з під’їзду і побачили бабусю, яка змокла під дощем. На землі був лід, вкритий водою… Вона стоїть і плаче. Я підходжу до неї і питаю: «Чого ви плачете?» А вона: «Я не можу дійти додому». Я кажу: «Давайте, я вам допоможу. Я вас доведу додому». Я починаю її вести, а вона мені говорить: «Ви бендерівці, ви приїхали із західної України… вбивати нас! Ви такі погані, що ми вам зробили?!» І все в такому дусі! Говорить-говорить хвилини дві, розвертається, обіймає мене: «Ой, дитинко, тебе ж мені Бог послав!» Я кажу їй: «Я з Тернопільської області, я ж бендерівка, як Бог міг бендерівку до вас послати?» І вона знову почала… «Ой ті бендерівці…» Кілька хвилин говорить про те, які ми погані, а потім знов обіймає: «Тебе мені Бог послав!» І так усю дорогу, аж доки ми дійшли до її будинку. Вона запросила нас до себе, наступного дня ми прийшли до неї у гості. Бабуся наварила нам вареників, пригостила цукерками, чаєм. Коли ми почали з нею спілкуватися, вона зрозуміла, що ми – нормальні люди!

misionerskiy_ruh_1920x1200_38

І наостанок, Алю, як ти думаєш, що може об’єднати нашу націю?

Найкраще об’єднує Божа любовь і хороше ставленная один до одного. Господь говорить, щоб ми любили один одного, приймали усіх такими, якими ми є. Я із західної України і нам там здається, що у війні винні люди, які живуть тут, на Сході. А вони звинувачують нас. Я хочу, щоб ми всі зрозуміли, що потрібно відкидати такі думки і бачити в інших – українців і, насамперед, Людей.